Всесвітня організація охорони здоров'я офіційно виключила гомосексуальність із міжнародного переліку хвороб у 1990 році. Натомість у ній міститься спеціальна примітка, яка має на меті зупинити будь-які спекуляції щодо ставлення сучасної світової медицини до питань, пов’язаних із сексуальною орієнтацією: «Сексуальна орієнтація сама по собі не може вважатися розладом». Гомосексуальність і бісексуальність – це такі ж нормальні орієнтації, як і гетеросексуальність, хоч і менш поширені, як блакитний колір очей чи ліворукість.

Зараз, за наявності розвиненої сексології і численних досліджень ЛГБТ, можна з упевненістю сказати: гомосексуальність не є хворобою. Її неможливо «вилікувати» психотерапією, гіпнозом, електричним струмом або будь-яким іншим способом. Науковці засуджують будь-які методи псевдолікування здорових людей.

Міф про зв'язок гомосексуальності та педофілії здатна спростувати проста статистика. Дослідники з'ясували, що більшість педофілів – 94% – є чоловіками. За різними даними від 70% до 85% їхніх жертв – дівчатка. При цьому більшість педофілів, які здійснювали напади на хлопчиків, вважали себе гетеросексуалами і паралельно перебували в гетеросексуальних відносинах. Педофілія – це психічний розлад, а насильство над дітьми – кримінальний злочин у більшості держав. Вона не має нічого спільного зі стосунками, які базуються на добровільній згоді дорослих людей.

Цей міф виник унаслідок цільових кампаній із безпечного сексу в гей-середовищі. Тривалий час саме геї через специфіку сексуальних практик були у групі ризику, але за останні 10 років ситуація кардинально змінилася. Офіційна статистика з поширення ВІЛ/СНІДу за 2017 рік свідчить: українці та українки найчастіше інфікуються через незахищений секс – у 64% нових випадків, з яких 3% – статевим шляхом у гомосексуальних парах.

Твердження про те, що гомосексуальні, бісексуальні і трансгендерні люди є загрозою сім’ї та «традиційним цінностям» є відвертою маніпуляцією, адже порушення прав людини не можна виправдовувати жодними традиціями. У наш час дивно було б відстоювати позицію, що жінкам шкідливо отримувати вищу освіту, закоханим необхідно обов’язково отримати дозвіл на одруження у батьків, а бити дітей у школі чи чоловікові бити жінку – це припустимо. Але ж для українського народу це сторіччями вважалося традиційними цінностями. Сьогодні ж такі «цінності» точно не вважаються за норму. Саме тому виправдання нерівності, насилля та дискримінації ЛГБТ-людей традиціями – це невігластво.

Гомосексуальні пари в Україні позбавлені навіть елементарних прав подружжя: права спільного володіння майном, права успадкування після смерті партнера, права консультуватися з лікарем і приймати важливі рішення у випадку недієздатності партнерки чи партнера, права на відвідування партнера у лікарні чи в’язниці тощо. Фактично, гомосексуальні люди позбавлені можливості реалізувати свої законні права, які можуть реалізувати їхні гетеросексуальні співгромадяни. Вони не вимагають особливих прав, а лише ефективної реалізації тих прав, які належать їм нарівні з рештою мешканців України. Наприклад, українські ЛГБТ не вимагають собі якогось особливого права на мирні зібрання – це право гарантоване законами України для всіх її громадян – але, незважаючи на це, місцева влада до 2014- 2015 рр. неодноразово блокувала проведення публічних акції просто на тій підставі, що вони комусь не подобаються.

Більшість гомосексуальних людей хочуть і можуть мати родину та дітей. І, попри суспільні уявлення, таких родин в Україні безліч. Втім, більшість не афішують цього та вимушені триматися якоїсь легенди. Є також немало прикладів, коли ЛГБТ-люди, під тиском патріархального та гомофобного суспільства, взагалі вдаються до створення фіктивних родин для того, щоб оточення їх сприймало. Тоді звідки діти? Дехто вдається до штучного запліднення, у когось можуть бути діти від попередніх стосунків, а хтось виховує прийомного сина чи доньку. Тому заяви про те, що гомосексуали, бісексуали та трансгендерні люди не можуть мати родин та нібито є загрозою сім'ї не можуть сприйматися всерйоз. З іншого боку, слід пам'ятати, що є й ті (як у гетеро-, так і гомосексуальних парах), хто не хоче мати дітей, і це також вибір кожного та кожної, який варто поважати.

«Пропаганда гомосексуальності» – це міф, вигаданий політиками, які прагнуть підняти власні рейтинги ревною боротьбою за так звані «сімейні цінності», протиставляючи їм «загниваючу толерантну Європу». Такі політики намагаються переконати людей, погано обізнаних у питання природи сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, що гомосексуальність начебто «неприродня». Спростовують міф наукові дослідження, які тривають понад сто років, – вони свідчать, що гомосексуальність неможливо пропагувати, нею не можна «заразитись». Водночас, пропагувати як раз можливо будь що інше, якщо це стосується поведінки людей та можливості вибору. Якщо сексуальну орієнтацію вибрати (а отже і пропагувати) неможливо, то, наприклад, здоровий спосіб життя, екосвідомість чи культуру поведінки – можна. Як бачимо, в пропаганді немає нічого поганого, коли вона направлена на благо. Саме тому запрошуємо усіх пропагувати толерантність та повагу до різноманіття.

Всі статистичні дослідження доводять: імовірність того, що у гомосексуальної пари дитина також виявиться гомосексуальною однакова, як і у випадку з гетеросексуальними сім’ями. Хіба що відкритися батькам їй буде значно простіше. Також дослідження довели, що діти гетеросексуальних і гомосексуальних батьків однаково добре адаптуються в соціумі і взаємодіють з оточенням. Благополуччя дітей залежить від рівня стресу у сім'ї, тому секрет успішного виховання дитини залежить від методів взаємодії з нею, але аж ніяк не від сексуальної орієнтації батьків.

Базова концепція прав людини – всі різні, але всі рівні, тому всі мають однакові права. У країнах, де ця концепція успішно реалізована, щорічно проходять Прайди у всіх великих та навіть маленьких містах, а на них, як на свято, виходять гетеросексуальні сім’ї разом із дітьми. Діти в таких розвинених країнах змалку мають можливість отримати повну інформацію про світ, розуміючи, що різноманіття – це нормально. До того ж інформація, що світ не лише гетеросексуальний, отримується не лише з прайд-парадів. Населення таких країн, включаючи дітей та підлітків, отримуючи всебічну неупереджену інформацію про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність – (о, диво!) не стають при цьому геями та лесбійками. Якщо дитина народилася гетеросексуальною, то скільки б вона не брала участь у парадах, скільки б не чула інформації про гомосексуальність – вона не стане гомосексуальною. У різних країнах різним є хіба що відсоток людей, що приховують чи не приховують свою ідентичність. Відсоток же ЛГБТ у всіх спільнотах, суспільствах і країнах – однаковий (3-7%), та не залежить від ступеня розвитку та рівня добробуту самого суспільства, рівня релігійності чи історичного періоду. Просто десь ЛГБТ-люди змушені ховатися, а десь – відкрито і вільно заявляють про себе. Тому стає очевидним те, якою важливою є демонстрація толерантності та прийняття у сім’ях.

Цей міф виник через стереотипне зображення геїв та лесбійок у масовій культурі – кіно, розважальних шоу. Насправді, сексуальна орієнтація не визначає культурних вподобань. Так само як і одяг людини та її стиль не свідчать про сексуальну орієнтацію. Коли геї, лесбійки чи бісексуали працюють лікарями, поліцейськими чи машиністами, ви не знаєте про їхню орієнтацію, адже вони не виділяються одягом чи поведінкою. Ми звикли вважати, що всі кого ми бачимо на вулиці, у транспорті – гетеросексуали, а геїв можна побачити раз на рік на Марші рівності. Це неправда.

Через стигму та суспільні упередження, трансгендерність довгий час вважалася психічним розладом і була включена до Міжнародної класифікації хвороб під різними назвами. Це приклад того, як соціальні фактори впливають на медичні норми та науку загалом, як і у випадку з гомосексуальністю. Під час перегляду класифікації у 2018 році трансгендерність було виключено із переліку психічних розладів. Натомість її було визначено як «Стан, пов’язаний із сексуальним здоров’ям». Включення до класифікації було необхідне не тому, що це хвороба, а з суто практичних міркувань – щоб офіційно регламентувати надання трансгендерним людям медичних послуг і допомоги, пов’язаних з гормональною терапією чи іншими медичними втручаннями, спрямованими на зміну зовнішності. Прикладом подібного включення до класифікації стану, що не є хворобою, є, зокрема, вагітність. Як і у випадку з гомосексуальністю, деякі недобросовісні лікарі вдаються до практик під назвою «конверсійна терапія», спрямованих на «лікування трансгендерності». Ці практики не відповідають сучасному медичному погляду на трансгендерність, ґрунтуються на упередженнях та стереотипах, і травмують трансгендерних людей психологічно. Важливо пам’ятати, що сучасна медицина не вважає трансгендерність хворобою, тому, відповідно, немає жодної потреби її «лікувати».

Всесвітня організація охорони здоров'я офіційно виключила гомосексуальність із міжнародного переліку хвороб у 1990 році. Натомість у ній міститься спеціальна примітка, яка має на меті зупинити будь-які спекуляції щодо ставлення сучасної світової медицини до питань, пов’язаних із сексуальною орієнтацією: «Сексуальна орієнтація сама по собі не може вважатися розладом». Гомосексуальність і бісексуальність – це такі ж нормальні орієнтації, як і гетеросексуальність, хоч і менш поширені, як блакитний колір очей чи ліворукість.

Зараз, за наявності розвиненої сексології і численних досліджень ЛГБТ, можна з упевненістю сказати: гомосексуальність не є хворобою. Її неможливо «вилікувати» психотерапією, гіпнозом, електричним струмом або будь-яким іншим способом. Науковці засуджують будь-які методи псевдолікування здорових людей.

Міф про зв'язок гомосексуальності та педофілії здатна спростувати проста статистика. Дослідники з'ясували, що більшість педофілів – 94% – є чоловіками. За різними даними від 70% до 85% їхніх жертв – дівчатка. При цьому більшість педофілів, які здійснювали напади на хлопчиків, вважали себе гетеросексуалами і паралельно перебували в гетеросексуальних відносинах. Педофілія – це психічний розлад, а насильство над дітьми – кримінальний злочин у більшості держав. Вона не має нічого спільного зі стосунками, які базуються на добровільній згоді дорослих людей.

Цей міф виник унаслідок цільових кампаній із безпечного сексу в гей-середовищі. Тривалий час саме геї через специфіку сексуальних практик були у групі ризику, але за останні 10 років ситуація кардинально змінилася. Офіційна статистика з поширення ВІЛ/СНІДу за 2017 рік свідчить: українці та українки найчастіше інфікуються через незахищений секс – у 64% нових випадків, з яких 3% – статевим шляхом у гомосексуальних парах.

Твердження про те, що гомосексуальні, бісексуальні і трансгендерні люди є загрозою сім’ї та «традиційним цінностям» є відвертою маніпуляцією, адже порушення прав людини не можна виправдовувати жодними традиціями. У наш час дивно було б відстоювати позицію, що жінкам шкідливо отримувати вищу освіту, закоханим необхідно обов’язково отримати дозвіл на одруження у батьків, а бити дітей у школі чи чоловікові бити жінку – це припустимо. Але ж для українського народу це сторіччями вважалося традиційними цінностями. Сьогодні ж такі «цінності» точно не вважаються за норму. Саме тому виправдання нерівності, насилля та дискримінації ЛГБТ-людей традиціями – це невігластво.

Гомосексуальні пари в Україні позбавлені навіть елементарних прав подружжя: права спільного володіння майном, права успадкування після смерті партнера, права консультуватися з лікарем і приймати важливі рішення у випадку недієздатності партнерки чи партнера, права на відвідування партнера у лікарні чи в’язниці тощо. Фактично, гомосексуальні люди позбавлені можливості реалізувати свої законні права, які можуть реалізувати їхні гетеросексуальні співгромадяни. Вони не вимагають особливих прав, а лише ефективної реалізації тих прав, які належать їм нарівні з рештою мешканців України. Наприклад, українські ЛГБТ не вимагають собі якогось особливого права на мирні зібрання – це право гарантоване законами України для всіх її громадян – але, незважаючи на це, місцева влада до 2014- 2015 рр. неодноразово блокувала проведення публічних акції просто на тій підставі, що вони комусь не подобаються.

Більшість гомосексуальних людей хочуть і можуть мати родину та дітей. І, попри суспільні уявлення, таких родин в Україні безліч. Втім, більшість не афішують цього та вимушені триматися якоїсь легенди. Є також немало прикладів, коли ЛГБТ-люди, під тиском патріархального та гомофобного суспільства, взагалі вдаються до створення фіктивних родин для того, щоб оточення їх сприймало. Тоді звідки діти? Дехто вдається до штучного запліднення, у когось можуть бути діти від попередніх стосунків, а хтось виховує прийомного сина чи доньку. Тому заяви про те, що гомосексуали, бісексуали та трансгендерні люди не можуть мати родин та нібито є загрозою сім'ї не можуть сприйматися всерйоз. З іншого боку, слід пам'ятати, що є й ті (як у гетеро-, так і гомосексуальних парах), хто не хоче мати дітей, і це також вибір кожного та кожної, який варто поважати.

«Пропаганда гомосексуальності» – це міф, вигаданий політиками, які прагнуть підняти власні рейтинги ревною боротьбою за так звані «сімейні цінності», протиставляючи їм «загниваючу толерантну Європу». Такі політики намагаються переконати людей, погано обізнаних у питання природи сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, що гомосексуальність начебто «неприродня». Спростовують міф наукові дослідження, які тривають понад сто років, – вони свідчать, що гомосексуальність неможливо пропагувати, нею не можна «заразитись». Водночас, пропагувати як раз можливо будь що інше, якщо це стосується поведінки людей та можливості вибору. Якщо сексуальну орієнтацію вибрати (а отже і пропагувати) неможливо, то, наприклад, здоровий спосіб життя, екосвідомість чи культуру поведінки – можна. Як бачимо, в пропаганді немає нічого поганого, коли вона направлена на благо. Саме тому запрошуємо усіх пропагувати толерантність та повагу до різноманіття.

Всі статистичні дослідження доводять: імовірність того, що у гомосексуальної пари дитина також виявиться гомосексуальною однакова, як і у випадку з гетеросексуальними сім’ями. Хіба що відкритися батькам їй буде значно простіше. Також дослідження довели, що діти гетеросексуальних і гомосексуальних батьків однаково добре адаптуються в соціумі і взаємодіють з оточенням. Благополуччя дітей залежить від рівня стресу у сім'ї, тому секрет успішного виховання дитини залежить від методів взаємодії з нею, але аж ніяк не від сексуальної орієнтації батьків.

Базова концепція прав людини – всі різні, але всі рівні, тому всі мають однакові права. У країнах, де ця концепція успішно реалізована, щорічно проходять Прайди у всіх великих та навіть маленьких містах, а на них, як на свято, виходять гетеросексуальні сім’ї разом із дітьми. Діти в таких розвинених країнах змалку мають можливість отримати повну інформацію про світ, розуміючи, що різноманіття – це нормально. До того ж інформація, що світ не лише гетеросексуальний, отримується не лише з прайд-парадів. Населення таких країн, включаючи дітей та підлітків, отримуючи всебічну неупереджену інформацію про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність – (о, диво!) не стають при цьому геями та лесбійками. Якщо дитина народилася гетеросексуальною, то скільки б вона не брала участь у парадах, скільки б не чула інформації про гомосексуальність – вона не стане гомосексуальною. У різних країнах різним є хіба що відсоток людей, що приховують чи не приховують свою ідентичність. Відсоток же ЛГБТ у всіх спільнотах, суспільствах і країнах – однаковий (3-7%), та не залежить від ступеня розвитку та рівня добробуту самого суспільства, рівня релігійності чи історичного періоду. Просто десь ЛГБТ-люди змушені ховатися, а десь – відкрито і вільно заявляють про себе. Тому стає очевидним те, якою важливою є демонстрація толерантності та прийняття у сім’ях.

Цей міф виник через стереотипне зображення геїв та лесбійок у масовій культурі – кіно, розважальних шоу. Насправді, сексуальна орієнтація не визначає культурних вподобань. Так само як і одяг людини та її стиль не свідчать про сексуальну орієнтацію. Коли геї, лесбійки чи бісексуали працюють лікарями, поліцейськими чи машиністами, ви не знаєте про їхню орієнтацію, адже вони не виділяються одягом чи поведінкою. Ми звикли вважати, що всі кого ми бачимо на вулиці, у транспорті – гетеросексуали, а геїв можна побачити раз на рік на Марші рівності. Це неправда.

Через стигму та суспільні упередження, трансгендерність довгий час вважалася психічним розладом і була включена до Міжнародної класифікації хвороб під різними назвами. Це приклад того, як соціальні фактори впливають на медичні норми та науку загалом, як і у випадку з гомосексуальністю. Під час перегляду класифікації у 2018 році трансгендерність було виключено із переліку психічних розладів. Натомість її було визначено як «Стан, пов’язаний із сексуальним здоров’ям». Включення до класифікації було необхідне не тому, що це хвороба, а з суто практичних міркувань – щоб офіційно регламентувати надання трансгендерним людям медичних послуг і допомоги, пов’язаних з гормональною терапією чи іншими медичними втручаннями, спрямованими на зміну зовнішності. Прикладом подібного включення до класифікації стану, що не є хворобою, є, зокрема, вагітність. Як і у випадку з гомосексуальністю, деякі недобросовісні лікарі вдаються до практик під назвою «конверсійна терапія», спрямованих на «лікування трансгендерності». Ці практики не відповідають сучасному медичному погляду на трансгендерність, ґрунтуються на упередженнях та стереотипах, і травмують трансгендерних людей психологічно. Важливо пам’ятати, що сучасна медицина не вважає трансгендерність хворобою, тому, відповідно, немає жодної потреби її «лікувати».